Коли театр йде до нас: наші старшокласники переглянули виставу-сторітелінг "Гайдамаки". Та й не просто переглянули, а ще взяли в ній участь нарівні з акторами (вони ж режисери!).
Учні описали свої враження від вистави та поділилися з нами. Цікаво, наскільки різні в них думки та погляди, але тішить одне: задоволення від дійства отримали всі :)
Ельвіра Растворцева:
У минулу середу ми всім класом дивилися виставу-розбір «Гайдамаки» за Тарасом Шевченком. Ця вистава справила на мене велике враження, адже такої інтерпретації твору видатного письменника я ще до цього не зустрічала.
На мою думку, такий метод подавання та розбору важкого для розуміння дітей твору є одним з найбільш ефективних. Адже змінюється покоління… змінюються життєві погляди і тоді все важче й важче зрозуміти, що ж насправді мав на увазі автор, якими були його погляди.
Передусім варто зазначити, що майже вся вистава була побудована на сучасному житті: використання неологізмів, такі ж ситуації у реальному світі (якого вигляду вони б набували), чудове розкриття сюжету завдяки аналогіям під час вистави (викликанням добровольців та програванням деяких динамічних моментів із твору). По-друге, вистава несла в собі як комічний, так і сумний сенс, що надавало можливість глядачеві самому пережити емоції героїв та більше заглибитись у розуміння поеми.
Підсумовуючи, я раджу якомога більше дивитися вистави й робити розбір творів саме за такою методикою. Оскільки це сприяє не лише кращому розумінню сюжету, але й розвиває.
Михайло Кругляк:
У нашій школі пройшла вистава від представників “Дикого” та інших театрів — інсценізації поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки”, яка була вперше опублікована у 1841 р. На мою думку, головна ідея цієї вистави була показати, розкрити і заохотити до прочитання цього твору.
Ця вистава проходила на рівні імпровізації, бо, мабуть, акторів завчасно не попередили, що буде тільки два уроки на те, щоб вони виступили, і їм довелось скорочувати та прискорювати свою виставу.
Я можу сказати, що мені дуже сильно сподобалась ця вистава, бо було багато інтерактиву також. Наприклад, учня 9 класу, Олеся, вивели для того, щоб він зіграв роль титаря, якого гайдамаки катували та діставали інформацію, де знаходяться “ляхи”. Також я брав участь у цікавій грі, де нам потрібно було розділитися на дві групи: гайдамаки і ляхи. Гайдамаки ставали у центр кола, і починалася битва.
Також поема та вистава “Гайдамаки” несла в собі, окрім розважального, ще й повчальний та трохи історичний сенс. Хоча акторів було всього три, а декору взагалі не було, вони дуже гарно впоралися зі своєю задачею, та заохотили до прочитання поеми Тараса Шевченка не тільки багатьох людей з нашого класу, але й мене. Я б радив подивитись цю виставу всім людям, які полюбляють творчість Т. Шевченка, інтерактив та емоційно-імпровізаційну розповідь.
Віктор Іост:
Нещодавно в нашій школі я відвідав класну виставу-сторітелінг «Гайдамаки». Поема була написана Тарасом Шевченком у далекому 1841 році. Троє акторів вирішили розповісти про цей твір у нестандартному вигляді. Вони змогли інтерпретувати цю історію у наш час, для того, щоб вона сприймалася легше й зрозуміліше. Я вважаю, що у них вийшло все просто чудово, вистава була дуже насиченою та цікавою, а те, що мені найбільше запам’яталось, я зараз розповім.
Перше, що мені сподобалось – це невимушена атмосфера вистави. Я не сильно люблю офіційні заходи, тому розповідь складного твору на м’яких пуфах - для мене найкращий варіант. Великим плюсом були ще й смачні бутерброди з салом, які доповнювали розповідь. Цікаво було бачити акторів прямо перед собою, бачити як змінюються їхні риси обличчя та емоції, спостерігати за тим, як вони взаємодіють між собою та виступають як згуртована команда. Друге – це стиль розповіді твору. Сюжет переказують, наповнюючи цікавими сценками, жартами та іронією. Важливою частиною є ще й взаємодія з глядачами. Актори залучають спостерігачів до своїх сценок й вони грають певну частину сюжету разом. Мені найбільше запам’яталося, коли покликали хлопця, щоб він зображав титаря, у якого вибивали гроші. Актори одягнули хлопцю мішок на голову й по-різному “знущалися” з нього тортурами того часу. Завдяки такій взаємодії глядачів і акторів вистава не стає нудною й деталі краще запам’ятовуються. Єдиним мінусом, який я виніс для себе — це не дуже інформативний виклад сюжету, адже в деяких моментах жарти та сценки затуляють суть самого твору. Через це по закінченню, я не до кінця розумів про що був твір «Гайдамаки». Загалом, я б порадив цю виставу людям, які люблять нестандартні театри. Це чудова можливість дізнатися багато нового про творчість Тараса Шевченка та гарно провести час, не навантажуючи себе великою кількістю інформації.
Богдан Марків:
Нещодавно до нас у школу приїхали актори, аби показати учням нову інтерпретацію твору “Гайдамаки”. Труппа складалась з трьох акторів, але вони активно взаємодіяли з глядачами, тому їх також можна назвати членами групи. Перш за все, хочеться зауважити, що актори обрали нетипову ділянку для своєї вистави. Замість того, щоб виступати на сцені актової зали, вони розмістили пуфи і подушки навколо вільної місцевості в самому залі, створивши таким чином імпровізовану сцену. Особисто для мене, це був хороший і крок і вдалий приклад осучаснення театру. Таке розміщення дало акторам можливість краще взаємодіяти з глядачами та використовувати весь простір приміщення як одну суцільну декорацію. Перейдемо ж до суті. Задум подібної інсценізації полягав не у відтворенні всього сюжету з його деталями і темними кутами, а, скоріше, ознайомити і зацікавити молодиків у класиці української літератури. Цей висновок було досить просто зробити, адже актори сказали про це на самому початку дійства. Свій виступ вони наповнили великою кількістю жартів та інсценізацій за участі школярів, також часом були цитовані частини самого твору, і один раз група роздала глядачам смачні канапки з томатним соком. Як на мене, це досить цікавий спосіб постановки легендарної і класичної поеми через призму сучасного світосприйняття, адже справді багато різних подій, які наповнювались жартами та вставками, привертають увагу. Реакція залу була досить очевидною і легко передбачуваною. Як же можна не сміятись, якщо твого друга ставлять на коліна, зав’язують руки, одягають сумку на голову і підколюють в різний спосіб, аби краще показати мордування звичайних жителів конфедератами. Як можна не посміхатись, якщо великого й могутнього світила української літератури, про якого захопленням розповідала вчителька, дивлячись на портрет вгорі, показує молода і симпатична дівчина, використовуючи власні коси, як вуса. Чим двоє акторів і акторка можуть пишатись, так це створенням комічного ефекту. Сміялися справді всі, навіть вчителі і представники адміністрації. Але є й інша сторона в цієї медалі. За цим іронічним методом подачі, було складно вловити і осягнути, чому ж цей твір є таким величавим, чому цей твір — класика. Як на мене, вистава не змушує юних глядачів взяти до рук книгу і почати читати, і не просто шукати пікантні моменти в книжці, на які так активно звертали увагу актори, а й розуміти соціальну і політичну ситуацію в ті часи. Ці жарти з іронією вже наповнюють собою весь твір і чітко з ним асоціюються, не розкриваючи його зовсім з іншого, серйозного боку. Смішинок дітям достатньо для ознайомлення, вони не мотивують прочитати твір, не ставлять цікавих та контроверсійних понять, а дають просто посміятись і забути. У підсумку, на мою думку, такий тип театрів має право на життя і навіть може бути корисним, але тільки у випадку, якщо вистава буде наповнюватись цікавими дійствами, не просто смішними. Варто більше вставляти інформаційних відрізків, які ставлять саме інтригуючі питання, відповіді на які ми зможемо знайти в тексті. Це моя порада, і мені здається, якщо поєднати такий стиль подачі з вищезазначеними змінами, то вийде подолати нелюбов молоді до читання.
