На черговій зустрічі в рамках проекту Ірини Сіткарьової у Новопечерській школі "Батьківські посиденьки" спікер Еліна Ворожбієва розкрила тему стресу й травми у дитини — і що з цим робити. Усім, хто не встиг побувати на виступі, а також тим, хто бажає освіжити в пам'яті його головні ідеї, пропонуємо статтю пані Еліни з важливими й корисними порадами з теми!
Вся правда про травму, або Як допомогти дитині
«Людей лякають не речі, а уявлення про них».
— давньогрецький філософ Епіктет
У чому відмінність стресу від травми?
Наше життя нерозривно пов'язане зі стресом. У відомому розумінні помірний стрес — необхідна умова для розвитку людини, тому що в новій ситуації ми отримуємо новий досвід, а без переживань він не засвоюється. Так, всім знайома ситуація мобілізації організму перед іспитом: поліпшується пам'ять, увага стає більш концентрованою через протікання складних фізіологічних процесів. Взагалі психологи ділять стрес на дві категорії — еустрес — події великої емоційної значимості, які суб'єктивно приємні для людини (весілля, переїзд в нове житло) і дістрес — події неприємні, несподівані або ті, які не мали велику силу, але накопичувалися одне за іншим (наприклад, розбіжності в сім'ї, погані оцінки дітей, сварка з колегою, і все це протяжністю в короткий період часу). Стреси накопичуються і можуть привести до травми. Але сама травма найчастіше — подія несподівана, настільки величезної, непереборної сили, що організм не має можливості переробити таку значущу інформацію відразу. Як правило, травма несе загрозу цінностям людини, цим вона і страшна. Відбувається енергетичний «удар», якщо говоримо про психологічну травму, людина позбавляється всіх трьох базових ілюзій: відчуття контролю над своїм життям, ілюзії безсмертя (ні, звичайно, ми розуміємо, що коли-то помремо, але це ще не скоро), ілюзії, що ми трохи краще, ніж інші люди. Тому реакція на травму розвивається саме в тому випадку, якщо нову реальність неможливо прийняти. І в певному сенсі виникає дірка на безперервній лінії життя. Внаслідок незавершеною травматичної ситуації нервовий імпульс залишається в тілі і психіці в цілому.
Як зрозуміти, що травма виникла?
У травми існують свої ознаки. Іноді травма буває відстроченою — тоді, коли до людини доходить вся тяжкість втрати. Ознак травми кілька. Це флеш-беки, коли картини ситуації стоять перед очима, стан завмирання, заціпеніння, спалахи гніву або реактивність, гіперзбудження, стиснення як у пружини, гіперпильність, поведінка уникнення і часом зниження всіх пізнавальних процесів. Якщо говорити про дітей, частіше вони здаються «приклеєними» до батьків, спрацьовує регрес — перехід на ранні стадії розвитку, можливо для того, щоб поставити батьків в домінуюче становище, нагадавши, хто тут головний. Або дитина стає мовчазною і уникає будь-якого суспільства. Але не треба давати себе обдурити — у всіх випадках це поведінка має підтекст: «Допоможи». Обіймів ніколи не буває багато, вони і мовчазна участь допоможуть на перших порах.
Рекомендації з супроводу дітей можна знайти за посиланням.
Інформація для підлітків: тут.
Схема договору з дитиною — без криків та істерик
Наостанок хотілося б поговорити про вміння витримувати. Діти — своєрідний іспит на міцність кожного з батьків. Існує гарна єврейська приказка: «Батьки вчать дітей розмовляти, діти батьків вчать мовчати». Дійсно, діти сприйнятливі до слів тільки в стані спокою, в стані плачу дитина не здатна нічого сприйняти, тому слід дочекатися перерви, схлипу (він дитині потрібен для того, щоб набрати повітря) і сказати спокійно зі співчуттям, наприклад:
— Ти ображений (розсерджений, злий і т.п.)... — Назвали почуття, познайомили з ним. Це раз.
— Але ти знаєш, що морозиво тільки після їжі. — Домовляємося, показуємо, що у людей прийнято домовлятися. Це два.
— Тому давай купимо його, і ти його з'їси після обіду. — Розумна альтернатива. Це три.
Інструкція: Як зберегти зв'язок і що передати у спадок
А) Важливо називати почуття, яке ви відчуваєте і відразу попереджати близьких, коли приходите додому, що ви не в дусі і вам потрібен час відійти. Називаючи почуття і своє емоційне ставлення до вчинків дитини ( «я зараз розсерджена»), ви вступаєте з ним в безпечний контакт, оскільки не оцінюєте його, а висловлюєте себе. Навчайте дитину відзначати свої емоції і відчуття, а також називати їх — так ви розвиваєте емоційний інтелект. При можливому зриві зосередьтеся на відчуттях, які відчуваєте (стислося серце, перехопило подих) і зіставте їх з емоцією. Згадайте, коли ви в житті відчували схоже. Можливо, зараз у вас говорить ваша мама — батьківські установки живуть в нас дуже довго, часом довічно, але вони не завжди допомагають. Дозвольте собі вести щоденник, в якому можна було б записувати ці спостереження. Також відзначайте «градуси» на своєму внутрішньому барометр гніву. Визначте позначку на барометр, при якій ви починаєте «закипати», відразу називайте вголос це почуття і починайте робити «квадрат дихання». Це проста вправа з технік йоги допоможе вам внутрішньо заспокоїтися і будувати діалог. Не кожна людина може дозволити собі звернутися до психотерапевта або психолога, хоча дуже важливо мати «безпечну» людину, яка мовчки вислухає, не поспішить дати пораду, буде налаштована на вас і навчить збереженню внутрішнього балансу. У будь-якому випадку, діє правило «п'яти пальців» — 5 людей, до яких можна звернутися і вони завжди допоможуть. Не варто забувати, що п'ята людина — ви самі, для спілкування з самим собою як раз і слугують щоденники, а також листи з майбутнього в минуле, в яких адресат і відправник — одна і та ж особа, а саме — ви.
Б) Важливо дозволити собі не бути ідеальною дружиною, мамою, працівником, тому що ідеал існує виключно в фантазіях і кіно, а ще можна набратися мужності і закрити травмуючі історії з власного життя за допомогою травматерапевта.
В) Діти теж люди, і наші оцінки є не що інше як вираз прихованої агресії. Змагатися ми можемо тільки самі з собою вчорашнім і вже точно не з сусідами по парті. Зупиняти свої слова досить складно, але поступово можливо відійти від оцінок і повчань, інструментів, які дісталися нам від тоталітарного ладу і вічних директив. Повторюся: вміння витримувати біль і почуття іншої людини, а особливо своєї дитини, називаючи їх, щоб дитина сама навчилася їх визначати — основна компетенція дорослої людини, головна ознака дорослішання. Дитина, дивлячись на вас, розуміє, що її сильні почуття не такі страшні, раз їх можна витримати. Це лише частина наших почуттів, як ви пам'ятаєте, енергія не має знаку (знак «плюс» чи «мінус» надають уже люди). Як наслідок, відображаючи вашу здатність приймати, дитина починає вірити в себе і в свою здатність дорослішати самостійно, оскільки діти завжди відображають своїх батьків. Великий Жан Піаже говорив: «Дитина — симптом сім'ї».
І тоді виконання пунктів А, Б і В означатиме початок роботи з власними почуттями і установками, адже найцінніше, а часом і єдине, що може зробити батько для виховання власної дитини — це працювати над собою. На жаль.
Г) Безумовна материнська любов і обмежуюча роль батька сприяють створенню безпечної прихильності для дитини. Тоді вона не буде боятися відриватися від матері і досліджувати світ самостійно. Дітей ми любимо тільки за фактом існування, і ви робите саме так.
Д) Навчайте дитину слідувати правилам, заведеним у вашому будинку або школі, дотримання суспільних норм необхідно для її ж безпеки. Послідовність у покаранні, яке не повинно принижувати гідність дитини — правило, тому що сім'я — ієрархічна структура.
Навчити? Тільки на своєму прикладі!
Діти — іспит перед Богом, часом досить пам'ятати, що виховання — не що інше, як дослідницький експеримент, і спонтанність ніхто не відміняв. З одного боку, слідуючи сімейним традиціям і ритуалам (наприклад, укладання на ніч), ви зміцнюєте психіку дитини, з іншого боку, виправдані спонтанні рішення викликають прилив творчості і хорошого настрою. Згадайте про свої бажання з дитинства і запропонуйте дитині спільне проведення часу — пустити кораблик по воді або пробігтися під теплим дощем в гумових чоботях. Що може бути краще, ніж ці живі моменти радості (в нашому світі, наповненому комп'ютерами та інтернетом)?
І тоді у вашої дитини разом зі спогадами відкладеться «подушка безпеки», яка у важкі дні буде підтримувати його і приймати. Оскільки в її серці назавжди буде удрукований образ люблячої матері, що розуміє. Адже любов це те, чого нам всім гостро не вистачає. І це та спадщина, яку діти завжди з готовністю приймуть і передадуть з теплотою далі, своїм дітям, а ті своїм… Все минає, а любов залишається.
Еліна Ворожбієва, магістр психології, кризовий психолог, дитячий і юнацький психотерапевт, травматерапевт, автор реабілітаційних методик зі стресостійкості й розвитку емоційного інтелекту
