Ольга Малікова: “Інклюзія — не благодійність, а реалізація права дітей на навчання”

Пані Ольга Малікова, логопед, магістр корекційної педагогіки, поведінковий аналітик, координаторка плану втручання, долучилась до нашої команди класу підтримки, щоб подивитись на процес інклюзивного навчання у нашій школі через призму поведінкової аналітики та надати професійні рекомендації. 

А ми не могли втратити такої чудової нагоди, щоб поставити кілька запитань про інклюзивне навчання! Тож читайте велике інтерв’ю про те, без чого інклюзія не може існувати, яка роль у ній кожного з нас (так-так!) і як все-таки зробити навчання доступним для всіх.

Що таке інклюзивне навчання?

Інклюзивне навчання — дуже важливий соціальний механізм. Це можливість дати дітям і всім учасникам навчального процесу побачити соціум таким, який він є в реальності. Діти з особливими освітніми потребами (ООП), діти з інвалідністю живуть поруч із нами: в одному місті, одному будинку, відвідують разом із нами театри, ресторани, кінотеатри, їздять у транспорті. І якщо ми не надаємо можливість навчатись у школі усім дітям без винятку, наша соціальна модель виходить викривленою. При тому викривленою як для дітей з ООП, які навчаються у спецзакладах і мають обмежене коло спілкування, так і для всіх інших дітей, в яких з’являється уявлення, начебто ці люди існують тільки на папері. За допомогою інклюзивного простору (який не має обмежуватись школою) ми від самого початку навчаємо дітей жити разом, спілкуватися, знаходити спільні інтереси й точки перетину, розуміти, що люди бувають дуже різні і відрізняються не тільки зовнішністю, але й тим, що в них усередині. 

Якими є невід’ємні складові успішного інклюзивного навчання для всіх його учасників?

Перша невід’ємна складова — зацікавленість усіх осіб, дотичних до навчання, і дорослих, і дітей.

Якщо ми говоримо про дорослих, то і батьки, і педагоги шкіл мають бути зацікавлені, щоб цей процес був успішним, і для дітей з ООП були створені комфортні умови для якісного навчання. І крім якості послуг, які школа надає як навчальний заклад (гарне викладання матеріалу, цікаві уроки, безпека на території), для розвитку дітей з ООП мають бути встановлені додаткові критерії якості. 

Якщо ж говорити про зацікавленість дітей класу, то тут ми маємо від першого дня створювати середовище, в якому діти функціонують як команда. Ми враховуємо індивідуальність кожного, але при цьому прагнемо, щоб діти сприймали одне одного як частину чогось великого. Це не значить, що потрібно створити дружні стосунки між ними: примусити когось із кимось дружити неможливо, а от навчити сприймати одне одного як члена колективу, допомагати одне одному — так. Успішність кожного дає загальну успішність, спокій кожного — загальний спокій. Тому варто проводити певні стратегічні заходи з підтримки толерантності, формування колективу, протидії булінгу (цькування). І це має бути загальною практикою, що може й не стосуватися інклюзивного навчання. 

Ще одна складова — створення команди фахівців підтримки дітей з ООП, а також залучення сторонніх спеціалістів. Лише внутрішніми шкільними ресурсами неможливо закрити абсолютно всі питання інклюзії, навіть якщо школа вже якийсь час працює в цьому напрямку. Мають бути створені умови, що дозволяють звертатись по допомогу й менторство до інших фахівців, напрацьовувати їхню базу й продовжувати своє навчання.

Тільки після цих двох пунктів можна переходити до “матеріальної” складової: створення універсального дизайну для шкільного простору й уроків відповідно до потреб усіх дітей, про розумне пристосування, коли простір чи підходи до викладання змінюються в залежності від потреб дитини, тощо.
 

А як долучити до інклюзивного процесу батьків? 

Перш за все, інформувати їх про те, що школа підтримує принципі інклюзивності, і тут навчаються різні діти. Інклюзія передбачає не тільки наявність діагнозу, це можуть бути й певні культурологічні особливості, від релігії до мови. Це не благодійність, а звичайна реалізація права дітей на навчання. Якщо до класу прийшла дитина з ООП, добре про це повідомити, приміром, на батьківських зборах. Діагноз при цьому можна не озвучувати, оскільки це конфіденційна інформація. Хоча особисто я б радила батькам не приховувати його в межах школи. Усе те, що приховане й незрозуміле, породжує страхи, саме невідомого ми боїмося більше за все. Якщо я не знаю, хто поруч зі мною, я поводжусь досить насторожено і тримаюсь на відстані. З мого досвіду, якщо приховувати особливість дитини, батьки та учні класу починають самі додумувати причини та наслідки перебування цієї дитини поруч. 

Розповідаючи батькам про дітей з ООП і просячи їхньої підтримки, потрібно одразу пояснювати, в чому вона полягає, наприклад, якщо дитина ставить вдома запитання про свого однокласника, чесно їй відповідати або порадити звернутись до команди підтримки: чому він плаче? чому так ходить? чому не говорить? чому носить слуховий апарат? Також варто розповідати батькам, як підготувати своїх дітей, щоб вони випадково не образили чи не нашкодили новому однокласнику. Батьки, які розуміли, про що йдеться, були відкриті й готові підтримувати інклюзивний процес, вони знали, що це не страшно й не катастрофа. Батьки нормотипових дітей не розуміються на діагнозах і порушеннях, вони живуть у своєму світі, в якому цього, можливо, й немає. І якщо дитина ставитиме їм запитання, а вони не зможуть на них відповісти, “закриються”, дитина вирішить, що мова про якусь страшну ситуацію, про яку не говорять. А якщо ще й сказати щось на кшталт “Він хворий, не чіпай його”, це закладе відповідну модель сприйняття людей, які відрізняються, що з ними потрібно якомога менше спілкуватися і тільки жаліти. А це не так.

Дайте змогу всім батькам поставити запитання, щоб їм не доводилось самостійно шукати відповіді десь в інтернеті, а батьки дітей з ООП на них відповіли. Поясніть, яка роль і навантаження вчителя, що він не буде зосереджений тільки на дітях з ООП і не нехтуватиме іншими дітьми. Покладаємось на загальнолюдську толерантність: вважаю, що родини мають і самі учитись, і дітей навчати бути терплячими й толерантними до оточуючих. І бути терплячим тут не означає терпіти знущання, наприклад, а значить не реагувати різко, якщо щось сталося, задуматись про причини, не перекладати відповідальність за конфлікт на інших людей, а розділяти її. Все це — загальні правила й норми виховання. 

Команда Новопечерської в блакитному одязі та з пазлами в руках — на знак підтримки людей з аутизмом

Яка основна роль школи в організації інклюзивного навчання?

Від школи часто першою справою очікують, що вона організує щось “фізичне”: влаштує ресурсні кімнати, класи для індивідуальної роботи, підбере штат логопедів-дефектологів, психологів, побудує пандуси, повісить плакати… Але насправді все це ніщо, якщо ми не створили відкритий простір спілкування для всіх учасників. Ми повинні мати в школі людей, які можуть відповісти на всі запитання дітей, вчителів і батьків, а ті мають знати, до кого вони можуть звернутись. Ці люди мають постійно показувати, що вони готові до спілкування: ми не замовчуємо проблеми і труднощі, ми чуємо кожного з вас. Школи часто на загал говорять про те, що є інклюзивними, але про те, як усе відбувається, ми зазвичай інформації вже не маємо.  Так ця тема стає табуйованою. Будь-яка ситуація, що сталась за участі дітей з ООП, замовчується, наприклад, весь клас може знати, що побились двоє хлопців, але якщо один з учасників — дитина з ООП, це часто приховується. Але це звичайні діти, в яких так само бувають конфлікти, прогули, проблеми з навчанням, поведінкою і вчителями, вони бісяться і дуріють. 

Який вплив має родина учнів з ООП на їхнє успішне навчання в школі?

Найбільший і найвагоміший! Так само, як і родини інших дітей мають вплив на їхнє навчання. Але тут у нас постає ще певний додатковий виклик, оскільки життя дитини з ООП відрізняється від життя дітей з типовим розвитком, яке майже у всіх однакове: кілька років удома з мамою, потім яслі і садочок, школа, гуртки, секції… У дітей з ООП від народження або моменту встановлення діагнозу починається інтенсивна корекційна робота, часто вони не ходять в дитячі садочки, багато займаються індивідуально з дорослими, і це накладає відбиток на їхній соціальний розвиток: вони менше знаходяться в колективі ровесників. Вони можуть гірше засвоювати соціальні норми та правила, а школа — це постійна взаємодія та спілкування, для яких вкрай потрібні ці навички. 

Родина має це усвідомлювати, й перед тим, як іти в колектив ровесників, дитину потрібно підготувати до перебування в групі. І мова тут не про гарну поведінку чи дружбу з іншими дітьми, а про самостійність. Якщо до того дитина була постійно один на одним з дорослим (логопедом, психологом тощо), то в групі в педагога вже немає можливості для такого контролю. Дитина має вміти комунікувати, повідомляти про свої потреби, небезпеку чи дискомфорт словами або іншими видами комунікації, від карток і піктограм до жестів. Якщо дитина не вміє цього робити в прийнятній формі комунікації, вона буде робити в формі проблемної поведінки. 

Для початку можна уявити собі типовий шкільний день дитини і проаналізувати, як в ньому функціонуватиме дитина. Де вона може бути сама? Де їй потрібна допомога? Де будуть більші проблеми? Як вона відреагує на прохання почекати чи на відмову? Все це робиться завчасно, до початку навчання у школі, тоді “прогалини” можна буде встигнути пропрацювати або попередити вчителя та команду підтримки про їхнє існування. Дитина має уміти вчитись, приймати допомогу, слухати. 

Крім того, батькам варто знати, як підтримувати програму розвитку вдома, на що потрібно спрямувати найбільше уваги. І тут не може бути протистояння зі школою: і батьки, і школа мають бути частиною єдиного ідеального механізму, що працює на благо дитини. З позиції обвинувачень кожен з них переходить в позицію “що я можу зробити?”. 

Чому дитина може виявляти негативну поведінку?

Запитання на десяток інтерв’ю :) Таких причин дуже багато, але в основі лежать дві. 

Перша — дитина не володіє навичками прийнятної поведінки, і повідомляє ровесникам і дорослим про свої потреби іншим чином: штовхається, забирає іграшки, смикає за волосся. Діти так поводяться не для того, щоб роздратувати дорослих і зробити їхнє життя нестерпним, зазвичай це просто спосіб комунікації. Аналізуючи причини неприйнятної поведінки, ми спершу аналізуємо чому вона виникає. Я раджу шукати відповіді на три запитання: 1) що нам не подобається в поведінці? 2) як ми хочемо, щоб дитина діяла в цій ситуації? 3) чи може дитина поводитись так, як ми хочемо? Якщо ми розуміємо, що дитина не може просидіти спокійно на уроці 45 хвилин чи висловити потребу словами, ми не маємо цього від неї вимагати, а тільки поставити це як навчальну мету. 

Друга причина — провокативні і неправильні дії інших людей. У першу чергу — завищені вимоги дорослих. Часто ми вимагаємо, щоб діти на перервах не кричали й не бігали, а на уроці сиділи спокійно всі 45 хвилин, навіть якщо знаємо, що межа цієї дитини — 10 хвилин. Хоча немає проблеми в тому, щоб врахувати потребу дитини й дати коротку перерву через 10 хвилин. 

Ще дорослі страшенно непослідовні: ми часто погрожуємо й не доводимо це до кінця, обіцяємо і не виконуємо. Цим ми перекреслюємо довіру дитини до себе, і вона не розуміє, навіщо виконувати прохання, якщо ми постійно їй брешемо. Скажімо, для дітей з аутизмом така поведінка просто катастрофічна. 

Часто в класах є величезні списки правил поведінки, які насправді ніхто не виконує. При цьому якщо недотримання правил іншими дітьми ігнорується, до дитини з ООП часто буває підвищена увага. І коли дитина не розуміє, чому всім можна, а їй — ні, це сприяє виникненню проблемної поведінки. Правила мають бути чіткі для всіх, не потрібно формувати кілометрові списки правил. Нехай їх бути три, але всі діти навчаться ним слідувати. 

                                                  Піраміда підтримки позитивної поведінки (positive behaviour support)

Відповідно до піраміди підтримки позитивної поведінки (positive behaviour support), більшість дітей формують свою поведінку згідно з правилами і вимогами, які є загальними для всіх дітей. Близько тридцяти відсотків дітей потребують додаткових стратегій корекції поведінки: більше хвалити, намалювати сердечко в зошиті, щось конкретніше роз’яснити. На верхівці — 5-10% дітей, які потребують окремих планів корекції поведінки і системної реалізації їх фахівцем. 

Що б ви, як поведінковий аналітик, порадили для педагогів та батьків щодо роботи з проявами небажаної поведінки у дітей?

Спочатку формуємо загальну систему, якщо це не спрацювало, вносимо додаткові заходи. Якщо і це не допомагає, ми звертаємось до зовнішніх спеціалістів. Якщо проблема довго не вирішується, ми її закріплюємо, і чим довше дитина живе з проблемною поведінкою, тим важче буде її позбутися, адже вона замінює нею інші навички спілкування і взаємодії і звикає до неї. 

Якщо у нас у класі є дитина з проблемною поведінкою, ми так чи інакше починаємо уникати взаємодії з нею. Вчитель до неї менше звертається, а інші діти не запрошують грати. Так формується додаткова соціальна ізоляція, а проблема, яка ігнорується, стає все більшою. 

І коли я розбираюсь із проблемами в поведінці дітей, перше, над чим я починаю працювати, — це намагаюсь змінити ставлення інших людей до цієї дитини. Нікому не подобається погана поведінка. Але в такому випадку люди починають формувати негативне ставлення не до поведінки, а до особистості самої дитини. З ним людям дуже важко слідувати рекомендаціям для покращення поведінки дитини, вони в неї не вірять, і зацікавленості — ключової складової інклюзивного навчання, про яку ми говорили раніше, — вже немає. Тож коли проблема довго не вирішується, це закріплює негативне ставлення до дитини, і робота йде довше, бо спочатку потрібно подолати цей бар’єр. А якщо ми ще й від самого початку підозрюємо дитину з ООП, що в неї буде погана поведінка, то починаємо уважно стежити за нею, навіть не помічаючи таких само проявів у інших дітей.

Тому в складних випадках я завжди раджу звертатись по допомогу спеціаліста. І в цьому процесі рівноцінну участь мають брати як школа, так і батьки. Якщо проблемна поведінка є в школі, значить, вона є і ще десь, навіть якщо батьки кажуть, що вдома все гаразд. Ви — єдина команда, де всі зацікавлені в результаті і виходять з інтересів дитини, а не комфорту дорослих.